Міжміський автобус, заповнений наполовину, в основному місця біля вікна. У проходах порожнеча. Їзди годину. Я сиджу одразу за спиною водія біля вікна, на сидінні поруч дуже великі пакети, а зверху сумка. Так як напівпорожній автобус, не бачу нічого страшного, що зайняла два сидіння.
День був не мій. На останньому полустанку в салон зайшла бабця з пекінесом в руках. Їй необхідно було сісти поруч зі мною. Я не боюся собак, але у мене купа пакетів. На інше сидіння бабка пересісти відмовилася:
— У мене хлопчик, йому там тісно. Понаставляли сумок — ви за них платили?
Якщо б залишалися готівкові гроші, я б краще купила другий квиток, але готівки не було. Дещо як втиснулася з цими баулами в одне крісло, один пакет поставила на ноги, інший на руки.
Їдемо. Пекінес сумирно сидить на руках, дивиться в прохід. Псиной несе, правда, але потерплю… І тут бабця вирішує, що кобельку буде цікаво дивитися у вікно, і бере його на плече головою до вікна:
— Дивися у віконце, хлопчик, скоро приїдемо!
В сантиметрі від пекінеса знаходиться моє обличчя, міцно зцементований в одному положенні сумками до підборіддя. Собака намагається мене обнюхати і лизнути в око. Я протестую, вереща на весь голос:
— Можна відвернути від мене собаку?! Що ви її мені в обличчя пхали?
Баба трохи відсуває собаку.
— А в чому справа? Вона чистенька, домашня, без глистів.
Жбурляю сумки на сидіння, сама, розвернувшись, встаю, наскільки це можливо (головне, щоб не обличчя було біля собаки), і окремо, по складах, твердим пошепки повідомляю цієї любителька тварин:
— Со-ба-ку-від-мо-о-го-ли-ца-у-бра-ла!
Бабка розгортає пекінеса мордою в прохід і нарікає на весь автобус:
— Ой, ніжні всі стали! Подумаєш, хлопчик вухо їй полижет п’ять хвилин, потерпіти, не можна? Він же не є його збирався.
Блін, я, може, не проти, щоб чийсь хлопчик лизнув мене у вухо, але, пардон, не сучий син в прямому і переносному сенсі!
