Уявіть собі: грають діти в пісочниці. Сваряться, миряться, що щось будують, щось ламають. З відерцями і совочками, ляльками і солдатиками — загалом, діти як діти. Але от приходить черговий карапуз, обкидає зібралася тусовку презирливим поглядом і заявляє:
— Мій совочок — найкращий!
Хтось ігнорує хвалька, хтось впадає в запеклу суперечку, що ні фіга не крутіше — ну, совочок собі і совочок, цілком звичайний. Поки все штатно, але юне дарування не вгамовується:
— Ви всі гівно і ніщеброди, тому що у вас немає такого совочка, як у мене! Ваші совочки моєму і в підметки не годяться, і взагалі, виробники ваших совочком вкрали ідею у мого!
Дітворі глибоко пофігу, хто, що і у кого вкрав і можна присвоїти ідею виробництва дитячого пластмасового совка, але крикун вже всім добряче набрид, про що йому вельми недвозначно повідомляють — раз, другий, третій…
— Ви — бидло, недочеловеки, похмура сіра маса! А я — особливий! І нас з такими, самими кращими совочками, мільйони! Але вам нас, особливих, не зрозуміти! Ви нам заздрите!
Загалом, закономірний підсумок — сльози, соплі, зламаний совочок і скарги батькам. Або пари їдких зауважень, пропозицію відправитися в пішу еротичну подорож, потерті пости, бан і скарги адміністрації.
«Яблучники», вам все ще незрозуміло, за що вас не люблять?
