Ох, дівчина, яка не хоче нічого вирішувати, дайте потиснути вашу жіночну лапу!
Коли я вийшла заміж, з’ясувалося, що рідні у чоловіка в рази більше, ніж у мене, причому це дуже дружна сім’я, дуже милі і чуйні люди, які разом подорожують, їздять на пікніки, ходять на дні народження, скидаються комусь на цінний подарунок, співають під караоке і разом відзначають Новий рік. Я людина не дуже компанійський, мені в їх суспільстві спочатку було дуже ніяково. Я не люблю вітати, я не вмію говорити тости і взагалі терпіти не можу першої подавати голос. Поступово я перестала їх соромитися, але все одно волію сидіти в кутку.
— Привітай дядька! — раптово пропонує чоловік.
— Не хочу. Це твій дядько, сам і привітай.
— Я не вмію. У тебе краще вийде. Всі чекають. Давай.
Дещо як блею вітальний тост, умудряюся не повторити за іншими поздравляющими, всі полегшено видихають, цокаються, свято котиться далі.
— Що будемо сестрі дарувати? — цікавиться чоловік.
— Не знаю, це твоя сестра, що їй хочеться найбільше?
— Я взагалі не знаю, я не розбираюся в тому, що ви, жінки, любіть.
Довго думаю, вибираю, потім з’ясовується, що ми всією сім’єю скидаємося на телефон. Видихаю.
— Поїхали у відпустку? — перехоплюю ініціативу я.
— Ну я не знаю… Я думав на дачі те-то і те-то зробити… Ладно, якщо треба, то поїдемо.
— Що значить — «якщо треба»? Ти не хочеш?
— Ну не зна-а-аю…
У підсумку їдемо, ходимо по екскурсіях, по магазинчиках, начебто обидва отримуємо задоволення, але я вирішую на свою голову уточнити:
— Тобі подобається?
— Подобається, але на дачі можна було так багато зробити, я хотів парник сколотити…
Так итижи пасатижі!
— Що будемо у вихідні робити? — знову цікавиться чоловік.
— Спати, я весь тиждень не висипалася.
— А потім?
Доводиться вигадувати.
— Погуляємо?
— Не хочу.
— В кіно?
— Пішли.
— На яке кіно?
— Не зна-а-аю, сама вирішуй.
Та блін!
— Давай увечері вдома фільм подивимося? (О, вряди-годи ініціатива від чоловіка!)
— Давай!
— Яке? (Ех, рано раділа…)
— Ну давай бойовичок який-небудь.
Довго длубається, в результаті дивимося американську комедію в стилі відомого «Пирога». Мені на фіг не вперлося, сиджу з планшетом, вирішую сканворд.
— Ти чого туди уткнулась?
— Я не хочу це дивитися. По-моєму, це чесно: ти зайняв телевізор, я — планшет. Я ж тобі не заважаю дивитися, що ти хочеш.
— Ось ти вперта! Вічно повинно бути так, як ти хочеш! Взагалі не будемо нічого дивитися тоді!
Шта? Ти мені 100500 разів віддавав право голосу, самоустранялся від вибору і рішення, а в 100501-й раптом обурюєшся, що все в нашій сім’ї вирішую я, позбавляючи тебе свободи?
Два дні зі мною не розмовляє. Косяки за мною є, сама знаю, але прошу по-людськи пояснити, що саме його так образило. Ні хріна. «Все нормально. Все добре». Як правило, якщо години три ходити по п’ятах з цим же питанням, рано чи пізно мені буде оголошено, що ось тиждень-місяць-рік тому я (і список). Чому не можна було видати претензію тиждень-місяць-рік тому, коли можна було скорегувати ситуацію, — відповіді немає. В цей раз на три години мене не вистачило. Просила, переконувала, волала до логіки, язвіла, відповідь одна: «Все нормально».
Ще буває, що якщо перечекати і на інший день під благодушний настрій спробувати з’ясувати, що це було, можна дізнатися, що у благовірного, наприклад, боліла голова, а прийняти таблетку — нижче його гідності, і взагалі, я повинна була зрозуміти, що з ним. Ять вашу…
Ну чому в нашій родині в гру «Сама придумала, сама образилася» грає чоловік?!
