Поїздка в до мажорі

0
2

В студентські роки з сильного перепою їхав до університету в маршрутці. Їхати далеко і довго, я забрався в найдальшу точку автобуса і відвернувся до вікна, щоб перегаром не косити пасажирів. На передньому сидінні їхали бабуся з онуком, явно музичного напряму сімейство. Так ось, вони всю дорогу проводили распевочку на весь салон: «До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до, — і назад: «до, сі, ля, соль, фа, мі, ре, до. Спершу співала бабуся, а внучок вторив їй писклявим голоском. Кожну ноту, природно, треба було потягнути. Акустика в маршрутці ого-го, куди там оперного театру.

Через п’ять хвилин безперервних до-мажорних гам мене почало злегка смикати. Ну, думаю, я себе погано почуваю, інший народ мовчить, значить, нікого більше не дратує. Через десять хвилин я був готовий вже вбивати, але всі мовчали, і я героїчно звалив роздратування на своє похмілля.

Через півгодини, все так само давлячись від злості, але не даючи волю емоціям, хрипким шепотом видавлюю собі під ніс: «Ну, @#$, скільки ж можна». Ви б чули, як прорвало народ! Певунов крили все, від пенсіонерів до молодих матусь. Виявилося, мій шепіт просто прорвав греблю людського терпіння. Що б ви думали? Бабуся ще й огризалася: вона, мовляв, у громадському місці, і має право робити все, що їй хочеться.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here