Слюсар, який мріє стати генералом

0
272

Я шукаю нового фахівця в наш офіс. З моєї точки зору все просто: прийшов чоловік, ти з ним поговорив п’ять хвилин, відчув, хто він, що знає, що вміє, після чого прийняв рішення. Але ви не забувайте, що крім мене, фахівця, є ще туєва хуча начальників. Начальники не знають, про що можна поговорити з кандидатом, але вони ж не можуть дозволити собі просто так когось взяти, вірно? Їм потрібно щось питати. Але що запитувати, вони не знають. А щось треба. От і народжуються ідіотські запитання типу: «А ким ви бачите себе в нашій компанії через десять років?» Палиці зелені! Чоловік прийшов влаштовуватися токарем — ким він себе повинен бачити? Директором? Та воно йому на фіг не треба, по-перше, і неможливо в принципі — по-друге. Ви хоч думайте, що питаєте, начальнички. Я теж начальник, але знаю справа від і до, тому часто кандидат після співбесіди з вами мені тихенько в кутку каже: «Я не зможу у вас працювати, у вас все керівництво — дебіли!»

Розумієте, є в бізнесі така справа — «так треба». Ніхто не знає, для чого тримати дівчинку-дурочку, яка розмовляє з кандидатами. Набагато продуктивніше з ними говорити того, хто розбирається в тому, що вони повинні робити. Але немає: потрібно тримати дівчинку. І адже всі розуміють, що марення, розуміють, що не працює це — але так треба. І все.

Тут проситься розумне висновок, як тут прийнято. Мудра порада. Але я не знаю, як змінити цю систему. І теж не знаю, як застрахуватися від помилок при прийомі на роботу.