Прочитав історію «Не подвиг і навіть не заслуга», і склалося неоднозначне враження. З одного боку, вірно сказано: хіба ж це переваги і благоЕкшн ники, якщо вони починаються з одних «не»? Не курить, не п’є, не б’є, не краде… З іншого боку, я не розумію, за що тоді людину хвалити? Психологи кажуть, що хвалити людину треба, людина повинна відчувати себе впевнено, знати, що він комусь потрібен. Люди погоджуються, але… виходить, що приводів для похвали в принципі не існує! Як у суворої матері-перфекціоністки, яка дитини сваритиме за четвірку, а щодо п’ятірки навіть не посміхнеться: «За що хвалити? Це твій обов’язок».
Або ось приклад з дорослого життя. Коли управлінці затівають ремонт або реформу, народ їх в хвіст і в гриву чіхвостіт — і за неминучі тимчасові незручності, і за «неспішність», та й просто так треба обов’язково з розумним виглядом писати на форумах, що все це затіяно «тільки заради розпилу». А коли прийде час користуватися плодами реформи — «а за що цим упырям говорити спасибі, вони просто зробили свою роботу…» чи Не тому у нас чиновники настільки ліниві, а болючі реформи роблять тільки тоді, коли терпіти вже неможливо? Поцікавтеся у тих, хто в темі: чого більше приходить на пошту установ — скарг або подяк?
І ще приклад. Зараз розвелося багато страдників за «світлого минулого»: «Поверніть мене в СРСР, там було щось, то й геть». А що за часів СРСР ті ж люди говорили на своїх кухоньці? То-То й воно! Але навіть якщо раптом по чарівництву повернути їх в минуле, ці ж люди попросяться назад в сучасність. Тому що зараз є це, це і ще ось це, чого не було в СРСР. Ми згадуємо про позитив тільки тоді, коли його втрачаємо.
Зате за негатив тебе лають постійно. А позитив… Він швидко стає спочатку «буденною рутиною», а потім переходить в розряд «простий обов’язки». І, якщо подумати, це не дуже правильно.
