Задовбали люди, агресивно реагують на чужі спроби зробити своє життя комфортним. Ні, не за рахунок тих самих людей, в цьому випадку все було б зрозуміло. Тих, про кого я кажу, просто дратує чуже небажання «сидіти в болоті і не квакати».
Вже майже колишня робота. На момент мого працевлаштування відділ сидів у колишній серверної без вікон, але начальник казав, що це тимчасово і максимум до осені ми переїдемо в просторе провітрюване приміщення. «До осені» дещо затягнулося (особисто я цієї осені прочекала трохи більше двох років). Відділ як і раніше, тулиться в серверній. Дихати нічим, від відсутності денного світла їде дах, площа, яка припадає на кожного, приблизно дорівнює розміру туалету в малогабаритній хрущовці…
Горезвісна трудова комісія приходила до нас кілька разів. Входячи в кабінет, інспектор зітхав: «Як ви, бідні, тут сидите», але в паперах писав, що все відповідає нормам. Після першого непритомності від задухи я не витримала і написала заяву за власним. Начальник повздыхал, але поставився з розумінням, зате відразу двоє колег обізвали мене ренегаткой і вказали на бажання жити з комфортом (як ніби це щось погане) і небажання долати труднощі в надії на світле майбутнє. Мені залишилося допрацювати кілька днів, а я вже ну дуже задовбали слухати ниття цих прекрасних людей про те, як їм душно, темно і незручно упереміш із звинуваченнями у зраді на мою адресу.
Побут. У мене дуже чутлива шкіра на руках, яка лущиться від контакту з будь-побутовою хімією, а чистоту вдома я дуже люблю. Найпростіший вихід із ситуації — робити все в рукавичках і постійно мазати кремом, це вирішує більшу частину проблем, однак купі людей мої рукавички, як виявилося, наче ножем по серцю. Варто про них згадати хоч в якомусь контексті — від «треба в господарський зайти за рукавичками» до «мені ця швабра не сподобалася, її в рукавицях тримати незручно» — відразу виявляється, що я ледащо-білоручка (була впевнена, що ледащо — та, яка нічого не робить, а не та, яка робить так, щоб не угробити при цьому руки, але їм, звичайно, видніше).
Найсмішніше, що заспівувачем у цьому хорі є моя мама. Особливості шкіри у нас в сім’ї спадкові, і вона, скільки я пам’ятаю, переживає, що манікюр пристойний не зробити, один раз вимиєш тарілку — і руки, як у кріпосної селянки, що стирає взимку в ополонці. Чомусь пригадується анекдот про підмітання армійського плацу зв’язкою ломов, хоча ніхто з моїх опонентів погонів на плечах начебто не має.
Людські відносини. Я не спілкуюся з рідним братом після однієї нехорошої історії з поділом спадщини. Вже років сім чи вісім я знаю тільки те, що він, напевно, живий (якби помер, батьки б мені сказали). І навіть близькі люди, які знають, чому саме ми не спілкуємося — самі допомагали мені шукати юристів і були свідками на суді — ні-ні та й почнуть проповідувати, що треба спілкуватися, тому що «це ж брат, не по-людськи це»!
Визнають, що він повівся, м’яко кажучи, недобре і самі б вони з такою людиною ні за що на одному гектарі не приземлилися, але як і раніше впевнені, що я повинна з ним спілкуватися, бо це ж рідна людина і «не можна ж так» (хто сказав, що не можна, до речі?).
