«Народила цариця в ніч не те сина, не то дочка…» Саме ці рядки з безсмертного Пушкіна стали застосовні до моєї дитини після візиту родичів.
Кожен з них вважає своїм обов’язком висловити мені, які проблеми він побачив у моєї дитини: не моргає при піднесенні рук до очей, не реагує на розмову, не говорить, слабенький і вяленький якийсь (ну так, у тиждень від народження всі діти бігають та стрибають), багато спить, спить мало, погано їсть, товстенький, худенький, криві ніжки, складочки не на місці, дивиться тільки в одну сторону, плаче (якщо б мене регулярно будили і чіпали холодними руками, я б теж плакала), мерзне (укритий, в кімнаті, де вам самим-то жарко), руки не розгинає, не хоче лежати рівно, постійно плаче, як-то тихо плаче, як-то голосно плаче. Крім того, мене звинувачували, що дитину я нагуляла на стороні, тому що у нього блакитні очі, у мене карі, а в чоловіка — каре-зелені. Останнім ударом для мене стала заява мами, що дитина косить очима. При розгляданні предмета на відстані п’яти сантиметрів від носа не тільки дитина, але і дорослий буде зводити очі, щоб сфокусуватися, ели-пали!
Коротше кажучи, родичі: ви виростили мінімум по одній дитині, все це повинні були бачити і пам’ятати. Ви вчилися в радянській школі, де знань давали більше і краще (за вашими словами). Так якого ж гхыра ви не знаєте мінімальних азов генетики («Як це у дитини I група крові, у вас же з чоловіком III?») і розвитку людини в утробі, і після народження? І добре б мужики претензії висували такі — вони зазвичай вагітністю, пологами і вихованням дітей цікавляться мало, — але в основному це виходить від жінок, мінімум одного разу мам. Вчіть і згадуйте матчастину, а зі своїм «інвалідом» я сама розберуся.
