Магазин «Техно****». Вечір. Дванадцять годин на ногах і лицем до лиця з ними.
— Продайте мені камеру азіатського стандарту. Не розумієте? Який же ви після цього консультант? Є камери євростандарту — під праву руку, а є азіатського — під ліву. В Азії у всіх ліворука техніка…
— А скільки в цій камері цифрового якості?
— (навмання) П’ятнадцять-шістнадцять.
— Не-е-е, замало. А в цієї, що дорожче?
— Вісімнадцять.
— Ось, це нормально. Беру.
— Потрібен телевізор з такою матрицею,щоб погоду там видавала, журнали…
Тулуб віком під тридцаточку нишпорить навколо фотоапаратів. Вдивляється в стелажі особливо вдумливо — я прямо чую, як скрегоче мозок. Мовчу, спостерігаю. Нарешті дочекався:
— Мені потрібна флешка.
— Чудово. Яка?
— «Кінгстон».
— Добре. А на скільки?
Тулуб на півхвилини зависає, а потім видає :
— Ну, десь на півроку.
Грудень. Розпал торгового дня. Підходить тип 25 років:
— Братан, хочу купити радіотелефон. «Панасонік».
Та я ж хіба проти? Купуй на здоров’я.
Чуваку не вистачає рівно 10 рублів. Просить знижку, а знижки нам робити зовсім нещодавно заборонили. Той мнеться — додому їхати кілометрів п’ятдесят. Ліниво дістаю червінець і простягаю. Хлопець в шоці:
— Ти так мені довіряєш?
— Ні. Просто я з дитинства вважаю, що всі люди — п#$@раси, і хочу ще раз у цьому переконатися.
Чувак дякував хвилин п’ять і клявся, що завтра приїде і віддасть. Не прийшов. Та й навіщо ламати моє сталий світогляд?
