Діточки в сіточці

0
1

Історія начебто незначна, але в ній, як у фокусі, зібралося багато чого з того, що мене неабияк подзадолбало.

Прийшли до нас одного разу гості з дитиною. Щоб його зайняти, дістали з полиці давно подаровану і нафіг нікому з тих пір не стане в нагоді «айпадлу». Я нарешті підключив її до домашнього вайфаю — дитина в інтернетах, у дитини є заняття, він нікому не заважає. Через деякий час раптом підходить його матуся і з ходу мене огорошивает:

— Дай пароль від вайфая.
— Ні.
— А чого?
— Та мені лінь потім пароль на роутері міняти: я туди рік не лазив, усе забув, згадувати неохота, необхідності не бачу. І просто — лінь.
— Ой, да ладно, че такого?

Ось тут я якось навіть не знайшовся, що відповісти. Сказати, що думати про наслідки мені теж ліньки, для того і стоїть пароль, щоб про них не думати?

Що нормальні люди дім замикають не після того, як щось трапиться, а для того, щоб не сталося?

Що звиклі розвішувати на липучках навколо монітора всі свої паролі, включаючи пін від банківської картки, вільні продовжувати, але своїх паролів я там бачити не хочу?

Що я не дурень і розумію, що пароль я даю не їй, а дитинці, а значить, і всім його друзям, друзям друзів і невідомо кому ще? Не бажаю, щоб з мого IP гадила в інтернетах малолітня школота, а робити з компа філія СОРМ з профілюванням трафіку, балками і бекапом оних мені знову-таки лінь і для чого? Що якщо б мені було «так нічо», то і стояв би роутер спочатку відкритим?

Так адже якщо дорослому і ніби розумній людині такі речі не очевидні, то пояснювати йому вже марно.

Тому я волів спрямувати розмову в інший бік і з’ясувати заодно кой-які непорозуміння. «А чого, — питаю, — пароль-то знадобився, якщо він вже введений і запомнен системою назавжди?» Виявляється, дитино в інтернеті «працювати» не може: у нього пароль від вайфая перепитують кожні п’ять секунд! Здивувався. Я сидів весь час на тому ж роутері, ніяких збоїв не спостерігаючи. Попросив не грати в зіпсований телефон, а дати мені «айпадлу» сюди, своїм оком глянути, що відбувається.

Через кілька хвилин дивною суєти, бігати туди-сюди навшпиньки і переговорів нервовим пошепки все ж дочекався. Насуплений дитино знехотя потикав в планшет пальчиком, всім виглядом висловлюючи зневагу до великого, але дурному дядька, який сам не знає, чого хоче від бідного страждає дитини. Виявляється, він фіг знає для чого забрів на фіг знає який сайт, намагається навіщо туди увійти, а у нього запитують логін/пароль. Російською, зрозуміло, мовою. Щоб з нього вимагали пароль від вайфая — про це мови, зрозуміло, і близько немає. Хто б сумнівався! Показав матусі. Зрозуміла, як не дивно. Вона навіть не полюбопытствовала, що за пургу їй дитино жене.

І тут ми нарешті плавно переходимо до тих, хто мене так давно і міцно задовбав.

Це ті, хто демонстративно не розуміє таких простих речей, як безпека, приватність і особистий простір (поки мова йде про чужої приватності), але власну квартиру при цьому замикати не забуває.

Це матусі, діточкам своїм не просто вірять, а віруючі, ревно і бездумно. Особливо в тому, що не зачіпає особисто їх.

Це діточки, безсоромно користуються таким ставленням. А навіщо думати і напружуватися, раз на перший же поклик примчиться мати і все влаштує, не посоромившись для цього вломитися в чуже особисте простір і навантажити деточкиными проблемами кого попало, навіть не подбавши з’ясувати, для чого дитинці те, що він вимагає, і чи потрібно воно взагалі.

Нарешті, ті, хто правий завжди і у всім і поспішає повідомити про свою безумовній правоті всіх, поки до них не Екшн шла інша версія поЕкшн .

В дужках: про історію цієї знають, здається, вже всі знайомі, і аж ніяк не від мене. «Ой, та хто там чого вимагав? Подумаєш, попросили!» Вибачте, дорогі мої, але прохання — це коли: «Можна? Ні? Ну, немає так немає, дуже шкода». А ось коли: «Немає? А чому ні? Да ладно! Че такого-то?» — це вже інакше називається, не проханням.

Так, ось ще хто задовбав! Ті, хто кудкудакає на всіх кутах про видатну комп’ютерної грамотності підростаючого покоління, при трохи більш уважному розгляді оказывающейся лише вмінням вправно кидатися «злісними пташками» та набором механічно завчених реакцій на стандартні подразники без найменших ознак розуміння сенсу своїх Екшн . Тих же результатів легко домогтися дресируванням не те що від мавпи — навіть від голуба. Батьки, припиніть вже вивішувати на загальний огляд свої дрібні ганебні таємниці. Комп’ютерні вміння ваших дітей здаються дивними вам і тільки вам — і лише тому, що від вас-то їх не зуміли досягти навіть роками дресирування.

А адже це всі сущі дрібниці порівняно з тим, як я задолбаюсь років через сім-вісім, коли з мене вже напевно зажадають ключі від квартири, тому що дитина підросла, і тепер дитинці ніде трахати дівчаток. До тієї пори треба придумати хороший відповідь.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here