З недавніх пір я інвалід. У мене різні проблеми з судинами і кістками, в тому числі і ніг.
Кожен робочий день їжджу з двома пересадками на роботу і з роботи. На тролейбусі — від будинку до будинку і на трамваї — до роботи. Спокійно сідаю на кінцевих зупинках. Правда іноді доводиться під’їжджати тому, щоб спокійно їхати вперед.
Але метро — це пекло для інваліда. Поки спустишся або піднімешся туди або назад уздовж пандуса, часто доводиться ввічливо просити пропустити різних торговців, товариських людей, телефонних співрозмовників.
Заходжу в заповнений людьми вагон, намагаюся і за тростину триматися, і за поручні, і нікого не зачепити палицею і не отримати по «хворого місця». Минулого тижня, наприклад, мене просто повалили на підлогу — більшість пасажирів навіть не намагаються триматися за щось, а спираються на інших пасажирів, але я не зміг утримати на собі вваливающихся у вагон під гаслом «посуньтеся ще на одного». Правда дивно: пройти далі — місця немає, а ось впасти на підлогу завжди знайдеться.
У заповненому вагоні Екшн ти до сидінь в принципі нереально. Чи для цього треба володіти неабиякими атлетичними і культурними навичками. Величезною удачею можна вважати можливість хоча б спертися на стінку вагона, але так радують око молоді люди з навушниками і смартфонами, які сидять під «знаком хреста», тобто на місцях для інвалідів. Звичайно, хочеться достукатися до цих невинних юних сердець живим гучним російським матом, але мене, мабуть, погано виховали. Коли лаюся вголос — ніби сам себе принижую. Тому видаю триповерхові тиради тільки в рамках власного мозку.
Не можу стверджувати, що, будучи здоровим, я завжди помічав інвалідів, але завжди намагався не чекати моменту, коли мене попросять поступитися місцем, а просто намагався стати у вагоні так, щоб ні я, ні мене ніхто не штовхав.
