Нас у відділі було двоє: я і моя начальниця. Удвох ми працювали над випуском культурної програми до невеликого журналу. Я вважала свою роботу дуже важливою, а до начальниці ставилася з презирством. Судіть самі, мій робочий день був наповнений саме що роботою! Я налагоджувала контакти з журналістами, писала замітки, обдзвонювала театри, клуби та інші заклади, становила афіші… А Регіна цілими днями сиділа з ноутбуком на дивані (казала, що за столом їй незручно) і… порпалася в пошті.
Я спеціально стала перевіряти. Непомітно підходив до неї і заглядала в екран ноутбука. Проходила ззаду з чашкою кави. Просто нахабно підглядала. Коли подивишся — Регіна весь час у поштовому клієнті! «Оце ледащо, — зло думала я, — і як вона тільки в начальники пробилася? Та що говорити — начальство завжди нічого не робить, на те вона і бос».
Велика була моя радість, коли Регіна оголосила: «Я задовбали!» — і звільнилася. Мені дозволили зайняти її місце. А на своє я знайшла смышленую дівчинку. Передавши їй справи, взялася за те, чим займалася Регіна.
З тих пір пройшло три місяці. Мені разонравилась моя робота, і я всерйоз замислююсь про те, щоб звільнитися. З яким трепетом я згадую свою колишню посаду! Театри, кіно, афіші… Зараз же у мене тільки одна турбота: пошта, пошта, пошта. Так, я зрозуміла, чому Регіна не вилазила з пошти. Тому що інакше не можна.
Вся політика компанії виявилась побудована на нескінченною, безглуздою листуванні. Топ-менеджер пише гендиректору: «Купіть слона». Гендиректор — заступнику: «Слона купити!» Заступник адміністратора: «Як ти думаєш, навіщо їм слон?» Адміністратор — главредактору: «Слон. Розберіться». Главредактор — начальнику відділу, тобто мені: «Нічого не зрозумів, що там про слона, думай сама». А мені — підніматися по цьому ланцюжку і дізнаватися у кожного учасника розмови (крім топ-менеджера, він недосяжний!), що ж це за слон, навіщо він потрібен… Потім з’ясовується: не потрібен. І новий етап листування: пояснити кожному, що, чому і навіщо.
Наді мною сонм начальників зі своїми геніальними ідеями, які насправді не потрібні. Переговори з усіма, відкинь кожного — три години пройшло. Перевіряєш пошту, а там незадоволені клієнти, один театр лається, другий хвалить і чогось просить, третій — ах, це вже клуб, — вимагає замітку, а поки їм відповідаєш, новий запит: «Ален, я не знаю, що там до чого, але щоб завтра на сайті був жираф!» Про боже!
Прости мене, Регіна, що сміялася над тобою. Немає заняття більш важкого, невдячного і, що найгірше, безглуздого, ніж бути головною.
Нещодавно моя підлегла розлютилася: «Чому ви вже півгодини не відповідаєте на моє лист! Як ніби дуже зайняті!» Мені захотілося заплакати. Розповісти комусь, що мрію опуститися вниз по кар’єрних сходах, — не повірять.
